– 1 –
То був химерний стан, коли здавалось, що хтось усередині мене прогризає собі шлях назовні. І я теж гризла незрозуміло що, аби вирватись – куди, – й сама не знала.
Аж врешті я починала розуміти, що і всередині, й ззовні – тільки я. Я сама згризаю себе до голово запаморочення…
– 2 –
Сказати «забула», «минуло» – те саме, що танцювати на могилі. І немає значення, чи на ній ще не встигли зів’янути квіти, а чи стала вона горбком землі – без розпізнавальних знаків, без написів.
Ніщо не зникає. Завжди залишається слід – попіл, присмак, осад. І слід у серці не зітреш нічим.
– 3–
У кожного з нас за плечима – своя ноша – життя, яке ми збираємо по крупинці з кожної прожитої секунди. І, свідомо чи ні, ми несемо його, аби потім відкрити комусь. Відкритись своїм серцем.
Але чи такі ми мудрі, аби зрозуміти це? Чи знайдеться той ХТОСЬ, перед ким можна було б розкрити багатство чи дріб’язок свого багажу? Чи страшно вмерти, так і не поділившись цим? Ставши частинкою сміттєзвалища або захованого під землею скарбу.
Може й однаково. Всеодно зверху проросте та ж трава, той самий гіркий полин, той самий барвінок. І чіпка до життя кульбабка. Вона дарує свій нехитрий скарб вітру.
– 4 –
Настає колись (обов’язково) той час, коли ми починаємо дуже добре розуміти те, що відчували (знали) вже давно, але на рівні інтуїції. І це дає якусь полегкість.
Якусь, бо хто може сказати напевне, що легше – дивитись на світ крізь ледь задимлене, ледь вкрите веселковими поворозами скло, а чи відкрито, без ілюзій.
Може тоді й залишається останньою ілюзією саме цей світ?
– 5 –
Якби таке легке і світле почуття, як закоханість, не мало здатності переходити в ту пекельну муку, те самобичування, що зветься любов’ю, люди стали б безсмертними.
Ми стали б ангелами, пізнавши блаженство в іскристому погляді, посмішці, легкому доторку крил.
– 6 –
Дивно, коли щось знаєш напевне, але, всупереч цьому, сподіваєшся на протилежне. Такі надії несуть лише біль.
А коли розбиваються, приходить не гірке розчарування, а, швидше, тихий смуток, примирення приреченого.
– 7 –
Я плакала за цим містом (містом, яке так добре знала, яке застигло, завмерло на сторінках путівника кількарічної давності).
Це гірше, аніж смерть. Це болючіше за зраду. Втратити минуле, не знайти теперішнього і боятись майбутнього.
Так я й живу. І не знаю, за чим та ностальгія. Чи за своїми ілюзіями, чи за тим, що й донині зникає, змінює форми, відлякує (сотнями безглуздих дзеркал, дверей, на яких вказано, у який бік відчиняти, – чому ж так важко мені їх відчиняти?).
А може я просто не знаю, як перестрибнути цю примарну прірву між дитинством і старістю. Як поєднати наївний спокій, в котрому майже кожен зустрічний здавався втіленням доброти і досконалості, із спокоєм примирення і прощення.
Спокоєм тих, що вправі споглядати, бути осторонь, насолоджуватись випадковим теплом і не лякатись ані холоду, ні каміння.
– 8 –
Невже якісь кілька років зробили мене такою злою. Невже я ніколи не зможу знову полюбити цей світ. Чи, хоча б, потоваришувати.
Але я завжди відштовхуюсь – як сторонній (чужий, ворожий або незрозумілий) предмет організмом, що має стійкий імунітет. Отак. Це життя виробило імунітет на мене (захисну реакцію?). Невже я можу загрожувати?..
– 9 –
Я дивилась на пожовклу фотографію. На ній була жінка. Сонце заливало кам’яний мур, а вона сиділа на сходах. В кожній складці її одягу, в згорнутих на колінах руках, у погляді просвічував спокій. Спокій недільного надвечір’я влітку. Чи так мені здавалось?
Такою була вона, коли сідала пополудні на низенький стільчик і довго молилась, перебираючи вервечку. І сонце промінилось у кожній її зморшці. А я була впевнена – так триватиме вічно, ніщо не відбере у мене цього спокою.
А потім – все зникло, світ сколихнувся. І тільки сум’яття, і страх повторення втрати…
– 10 –
Чи буває любов щасливою? Так, вона дає нам просвітленість, наповнюючи змістом кожну хвилину життя, простилаючи під ноги вічність.
Вона робить нас богами у нашому оновленому світі. Але чи може бути щасливим БОГ? Бо ж торкнутись таїни життя і смерті, підійти так близько, як ніколи, до межі, на якій співіснують добро зі злом – не в звичному двобої, а саме мирно співіснують, – чи це і є щастям? Навряд чи – в людському розумінні.
Назву його щастям тих, що пізнали, – в якому радість і біль втрачають свої назви.
Ви чекали такої любові?..
– 11 –
Переді мною сидів Він – ті ж очі, заради яких лише варто було жити або вмерти, ще більше сивини у так правильно зачесаному волоссі.
То не Він був, а душа моя, без якої мені – ніяк, перед якою я почувалась винною.
Але вигоріло моє наївне безумство, а може потонуло – не пожене мене блукати вулицями, шукати серед натовпу. Не клубочиться в горлі, перехоплюючи дихання. Нема вже дитини, котра подарує живе серце, втиснуте в дві половинки картону. Не стане тотемом дрібничка, якої торкнулась рука.
Хоч так тривожить ще запах. І голос пробуджує пам’ять, сплітаючи фрази в звичність поінформованості…
– 12 –
Чи є мистецтво кроком до безсмертя? А. Толстой у своїх роздумах про життя і смерть зауважує, що безсмертя людини полягає у тому, в чому вона його бачить.
Література, малярство, театр, кіно… Вони породжують шедеври, вони творять ідолів, імена яких пам’ятає історія. Але чи дають вони безсмертя тим, чиє життя горить на одрі мистецтва. Залишаються тільки слід, філософія, стиль, все, що завгодно, але не вони самі – не те, що є їхньою сутністю. Ми читаємо твір, споглядаємо картину, слухаємо музику, приймаємо чи відкидаємо, але тільки тому, що знаходимо або ні там себе. Автор як людина з плоті і крові перестає існувати. Навіть найбільший інтерес до його особи – це всього лиш хліб істориків та критиків.
Але ж є генії, котрі схопили в долоні вічність, творіння яких віками не втрачають актуальності. Це вже інше – вони змогли настільки наблизитись до ДУШІ ВСЕСВІТУ, що всі ми, будучи більшими чи меншими, світлішими чи темнішими частинками її, відчули це.
Та чи це безсмертя?
– 13 –
Вигадати власну історію з хеппіендом – це так само просто, просто… Щасливий кінець – поєднання непоєднуваного. Доводиться вибирати щось одне. Щастя? То ж воно і є, поки його птаха сидить на долоні, а ти затамовуєш подих, щоб втримати те, що є ЩАСТЯМ
А кінець – то для паперу – слово, останній кадр у фільмі.
Життя не закінчується. Ніколи. Навіть смерть – всього лиш одна зі станцій. А ми – мандрівники, або ж… палиці в колесах часу…
– 14 –
Як дивно і дико, навіть, людині припустити, що світ – самодостатній, смисл цього існування – в самому існуванні. І байдуже – зі мною чи без – настане світанок, а за ним неминуче прийде новий день – і так до безкінечності. Єдине незрозуміле запитання – чому ж мене це хвилює?
А може цей світ є одухотвореним тільки доти, допоки залишається хоч одне створіння, здатне переживати його. І саме рівень одухотвореності, досконалості визначається тим, на якому щаблі розвитку знаходиться ота істота.