|
|
|
|
...ПОКОПАТИСЬ У ЦІМ ПІДЗЕМЕЛЛІ
1.
Так голосно, ніби все вже минулося. Навіть ця крапка завбільшки з муху, яка й досі пливе серед білої днини по сутулому небу. Кажуть, що інколи легенди обростають жовто-зеленими крильцями. Вчора я обріс гарячим пушком, і мені стало добре. Тепер я гладжу свою руку, як гладжу кошеня, а воно не муркоче, а тільки всміхається. Ти бачив коли-небудь, як сміються коти? Ти бачив коли-небудь котів, які сміються?
Софія Остафівна бачила. Їй було все одно. За роки роботи вона звикла до всього, навіть до мух. Тому вона сказала, що нам не можна мати дітей. Поки що. Доки муха не долетіла до землі.
Знаєш, я зовсім не боюся Софії Остафівни. Я боюся Назарчика. Ми його вбили два роки тому. Він виросте і відомстить. Він народився в небо. Але він не став янголом, бо янголами стають тільки народжені діти. Йому було лише два тижні від зачаття. Тепер я бачу його посмішку. Так не сміються навіть сліпі кошенята. Так сміялася тільки Оксанка, коли в неї був приступ хвороби. Софія Остафівна цього не бачила. А ми з Назарчиком їй не розкажемо: вона не може вилікувати від сміху.
2.
Коли зелені кола облітають із зачерствілих хмарин; коли єдиний з усіх котів на світі, якого я люблю, звісивши голову, відсипався цілий день на табуреті, а тепер намагається роздерти старий рюкзак, аби виловити звідти всю живність, але в нього нічого не виходить; коли опівночі в стіні розчиняються двері, замуровані ще покійним дідом, - тоді я знову збираю старі подерті шкарпетки і нові усміхнені рукописи і несу до дуба палити. Той дуб росте біля самого півострова Фундеклей, на мисі Червивих Грибів. У нього був брат-близнюк, але того зрубали ще до мого народження. Я любив гратися біля пенька на Квадратному півострові. Там, неподалік, з одного боку потоку Волово росла калина, а з другого - коло півострова Арнемлен - сусідка Анна Штинчукова висипала сміття.
На Арнемлені ніколи не косили траву. Тато казали, що то бур'ян і шкода з-за жмені бадилля десять хвилин косою махати. Там жили дивні рослини. Маленькі і непримітні, вони розквітали вночі, але мене до них не пускали. У пні водилася ласка, і бабця боялася, що вона мене вкусить. Тато навіть клали на ласку капкана, але у нього впіймався сусідський кіт. Кота закопали в гноївці біля Кривої Яблуні. Наступного ранку я сказав бабці, аби, коли я помру, мене поховали поряд з ним.
3.
Мені так само хотілося покопатись у тім підземеллі. Ми з Оксанкою ходили оглядати замок. Там діти випасали череду, і на кожному кроці красувалися потрухлі купи, вщерть виповнені хробаками. Стіни помалу розвалювались, і великанські камені котилися вниз, у городи.
Я дуже боявся висоти. Я не міг стояти на валу: здавалося, ось-ось, уражений стрілою, полечу вниз на голови нападників.
“ТУДИ ЩЕ МОЖНА ПРОЙТИ. ЗАМУРОВАНІ ЛИШ ВХОДИ І ВИХОДИ, А САМ ТУНЕЛЬ ЗБЕРІГСЯ. ТАМ ЖИВУТЬ ЛЮДИ, АЛЕ ВОНИ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ВИЙДУТЬ НА СОНЦЕ”.
— Ти говорив з ними?
“ВОНИ НЕ ВМІЮТЬ ГОВОРИТИ ПО-ЛЮДСЬКОМУ. ВОНИ РОЗУЧИЛИСЯ ПЛАКАТИ І ВМИВАТИ ОЧІ. ВОНИ ЩЕ Й ДОСІ ЗАХИЩАЮТЬ СВОЮ ФОРТЕЦЮ”.
— Але ж там, у ямі, я бачив тільки бите шкло і старі кізяки...
“ВОНИ ХОТІЛИ ЗІШТОВХНУТИ ТЕБЕ З ВАЛУ, АЛЕ ОКСАНКА ЇМ ПЕРЕШКОДИЛА”.
— А як же діти, що пасуть там худобу? “ДІТИ ЇМ НЕ СТРАШНІ. ДІТИ НЕ ЧУЮТЬ ЗАПАХУ ПОТУ З ТІЛА МЕРЦЯ”.
— Ти був з ними довго?
“Я БУВ ОДНИМ З НИХ. Я БУВ З ЖІНКОЮ, ЩО ЖИВЕ У ЧЕТВЕРТІЙ БІЙНИЦІ НА ДРУГОМУ ЯРУСІ. ВОНА НАРОДИЛА КАМЕНЯ. КОЛИ МІЙ СИН ВИРОСТЕ, ВІН ЗАГОРОДИТЬ СОБОЮ ОСТАННЮ ДОРОГУ В ПІДЗЕМЕЛЛЯ. Я МУШУ БУДУ ВИБИРАТИ - АБО ТУТ, АБО З НИМИ”.
4.
Мухи страшенно плодючі. Не минуло й три дні, а їх уже в хаті - як у вулику. Складаю увосьмеро старі газети і розмазую ними мушву по стінах. Оксанка не може дивитися на те місиво. Її тягне від того блювати. Я жартую, ніби мене воно не зачіпає, і навіть бавлюся. Насправді ж у кожній плямі бачу вбитого ембріона. Скільки потомства поприсихало на цих стінах? Софія Остафівна не знає. Вона наказала приймати карбонат літію, а на ніч оті - нозепам - завбільшки з муху, але білі. Ембріони у формі таблеток чи мух - яка різниця! Головне, що вони не мають побічної дії - не порушується ні сон, ані слиновиділення. Інакше б це привертало увагу.
Не порушується навіть творчий процес. Я так само пробував ті таблетки і можу потвердити. Але мого підтвердження потребують хіба що сорокопуди. Колись я косив у саду, а вони думали, що я на них нападаю. Вони прострочили мене мушвою, як з кулемета.
5.
На Арнемлені ми стояли на смерть. Саафи наступали від Штинчуччиного смітника. Тут вони хотіли прорвати Червоноградський фронт. Коли підоспіло підкріплення, серед нас живими залишились тільки четверо.
Коли я від'їжджав до міста, вони троє плакали на старім табуреті поміж пластилінових фігурок. Потім їх спресували разом з кіньми і танками і замастили на зиму щілини у віконній рамі - аби не дуло.
6.
Відчуття холоду довго було непорушне. Інколи воно називалося криком, інколи горобцем, а інколи сливою, але завжди існувало. Він казав, що камінь літає краще від голуба, але ж йому ніколи не було холодно. У пожмаканому рюкзаку носив він прокурений острів, повний кротячих лабіринтів та мишиних нірок. І ці маленькі смішні тваринки вовтузились в нього за плечима і гріли.
Він прийшов перед опівніччю, коли ми ще не спали. Йому постелили, але він не хотів лягати в ліжко. Вийняв старого гамака і, загорнувшись ним, вклався на підлозі, підклавши під голову свій біблійний рюкзак.
Потому ми довго мовчали про підземні ходи, які, ніби тхорячі лабіринти та мишині нори, обплутали усю землю.
Коли я прокинувся, його вже не було. По стінах кімнати повзали зелені кола. На підлозі коло ліжка сидів усміхнений одновухий Ведмідь. Оксанка в сусідній кімнаті грала концерт Шпора.
7.
Скрипка плакала на четверту зорю в Оріоні...
Анонімні: 5 Зареєстровані: 0 ( ?) |
|
|
